Перейти до вмісту

Напевно, для Юрка це стало принциповим, тому наступний місяць він майже жив в архівах дитячого будинку. Там мали зберегтись документи, або хоч якісь ниточки, які приведуть до правди.

Життя  склалось так, що хлопчик залишився сиротою ще в три рочки. Малого Юрчика відправили до дитячого будинку. Того дня ми приїхали з волонтерами для передачі грошового сертифіката, та деяких необхідних речей. Ми побачили його, та більше не змогли попрощатись. Через тиждень ми вже жили всі разом.

До Юрка в нас був ще рідний син, йому сім років. На наш подив, хлопець відразу прийняв брата. По можливості допомагав доглядати. Як хлопчик підріс, брав його з собою на вулицю грати в футбол, або просто бешкетувати з хлопцями у дворі. Вони гарно ладнали, а ми не могли нарадуватись.

Коли Юра виріс, та міг повністю зрозуміти ситуацію, ми з чоловіком вирішили розповісти про всиновлення. Його звісно, це шокувало, проте через декілька годин роздумів хлопець повернувся в кімнату, та запитав, хто ж його рідні батьки. Нам не було цікаво, що за люди могли залишити свою дитину на сувору долю, тому ніколи не цікавились цим питанням.

Читайте також Після святкування до мене, нарешті дійшло. Чому такий сильний контраст у свекрухи в ставленні до синів. Я з простої незаможної родини, нема зв’язків.

Напевно, для Юрка це стало принциповим, тому наступний місяць він майже жив в архівах дитячого будинку. Там мали зберегтись документи, або хоч якісь ниточки, які приведуть до правди. В решті решт таки знайшлась рідна людина. Це була його тітка, по маминій лінії. Ми хотіли допомогти тому поїхати в гості всі разом. Жінка неохоче нас прийняла, довго відбріхувалась, що нічого не знає. Аж поки Юра не дістав фотографію з документами, де він на руках в мами, а поруч стоїть тітка.

Як ми й гадали, батьки заrинули. Після їхньої смерті, вихованням Юрка деякий час займалась його тітка. Вона була ще геть молодою, вісімнадцять років, й це стало не аби яким випробуванням. Незабаром вона вже просто не могла справлятись з усім разом. По навчанню відставала, деканат грозився відрахуванням, на роботі також гладко не йшло. Постійні відпрошування нікому не подобались. Дівчина була змушена віддати малюка до притулку, а коли трішки налагодить життя та дохід, забрати його назад. Але теперішні батьки забрали його швидше.

Ми поїхали звідти під самий вечір. Юрко про щось довго думав, не проронив жодного слова дорогою додому. Наступного ранку, нас чекали гості… На весь подив, це була рідна тітка нашого сина. В руках тримала невеличку коробочку, та білий конверт. Жінка простягнула хлопцеві пакунки, промовила “ тепер ти знаєш де мене шукати. Вибач, що так склалося. Мої двері для тебе відкриті завжди”, та пішла з будинку. Напевно, їй було соромно, що вона залишила племінника.

Коли Юра відкрив коробочку, побачив невеличкий ключ, з брелоком. На ньому була написана адреса. Після сніданку ми сіли в машину, та поїхали шукати потрібні координати. Виявилось, за цією адресою знаходився будинок з величезним подвір’ям. Будинок був доглянутим, а подвір’я зеленим. Ми відкрили вхідні двері. У вітальні на поличці стояли фотографії в рамочці. Там була щаслива родина. Мама, тато, та маленький син. Це був Юра та його батьки. По відчуттю можна було сказати, що з часу, поки тут жила родина Юри, й до сьогодні, ні хто нічого не змінював, тільки прибирали… Це був ні хто інший. Як його тітка.

Тоді Юрко згадав про конверт. В ньому лежали документи на цей будинок та рахунки в банку, якими володіла його рідна родина. Тепер це все перейшло до його власності. Не знаю радіти такому подарунку, чи навпаки… Хлопець пережив таку тяжку долю, а тепер все складається якось аж занадто гладко… Й чому тітка раніше не принесла це все Юрі, хотіла привласнити?