Ну і скажіть, для чого їй та Польща здалася. Але ж ні, там наче медом помазано.

Ще п’ятої не було, як Тарас піднявся з ліжка на рівні ноги. Щось його штрикнуло в серці. Побіг на кухню, зробив собі кави, вийшов на ґанок, і зашипів цигаркою.
– Скоро вже моя Галя повинна повернутися з заробітків. І чого її туди так тягне. Ніби й не бідуємо. Син дорослий, вивчився, за успішність запропонували йому практику за кордоном, а зараз та й взагалі, працювати там залишився. Як телефонував останні раз, то сказав, що дівчину зустрів, на свята планують до нас приїхати.

Читайте також Відповідь моєї тещі – здивувала. Ось тепер сиджу і розмірковую, чи правильно я зробив.

 

Все нам пару євриків підкине, та й я не ледацюю, маю завжди роботу. Такі як я, на будівництві шануються: не п’ю, руки з правильного місця ростуть. От би то ще моя Галина цінувала, а то вічно недогода їй.

Ну і скажіть, для чого їй та Польща здалася. Але ж ні, там наче медом помазано. Ще й кажуть, що вони з Іваном, як чоловік та жінка поїхали. Він в кінці нашого села живе, майже на виїзді. Жінка його вчителем хімії в нашій школі працює, діток чомусь немає, а так, все ніби й нічого.

Не хотів вірити Тарас пліткам, все говорив, що наговорюють, хоча, в душі відчував щось неладне… Зайшов Тарас до хати, одягнув свої спортивні штани з червоними лампасами, які Галя купила в Польщі, ще коли вперше туди їхала, тай вже зібрався виходити з хати, як назустріч йому – Галя з торбами, а за нею і Іван – власною персоною.

Я спершу подумав, що допомагає сумки донести, поки не почув його впевнений голос.
– Ти, Тарасе, не ображайся на нас. Полюбили ми одне одного. Не молоді, щоб час дарма гаяти, переховуючись від тебе та людей. Хочеш бий, хочеш лай, та хата це Галини, і тепер я тут буду господарювати, а ти, забирай речі і йди.

– Я завжди Івана любила. Ну не подобаються мені такі, як ти: спокійні, млямлі. Я мужика в домі хочу, чуєш – мужика, а не тряпку.
– Ну, з Богом вам, у нове життя, – сказав я і вийшов з хати. – Речі прийду з часом заберу.
– І що тепер? Куди податися? Може й мені тепер на заробітки почати їздити, чи взагалі… Тьфу, тьфу… геть проганяв злі думки з голови Тарас. – Не дочекаються. Буду і я щасливий.

Не зрозумів як, та опинився він біля церкви, де в той час проходила пані вчителька Оксана Павлівна.
– О, а ти мабуть ще й не знаєш?
– Чого це не знаю?
– Що голубки наші повернулися?

– Не знаю, і знати не хочу. А ти такий дурненький, не вірив, коли люди казали тобі.
– Тепер твій мужиньок на моєму обійстю буде хазяйнувати. Так що готуйся.
– А я вже давно звикла без нього жити. Так, важко, не кажу, без чоловічої руки в селі жити, але я сильна, впораюся. А ти куди то, подався?
– До тітки в сусіднє село піду, вона там одна залишилася. В допомогу їй буду.

– Знаєш що, не видумуй. Ходи краще до мене, а то, он, вже люди на нас з вікон зиркають.
Так і залишився Тарас жити з Оксаною в мирі та злагоді до сьогоднішнього дня.
Люди поговорили, поговорили, та й забули. А про “молодят” казали, що так вони й по світу до нині їздять. Все життя кращої долі шукають. Гризуться, як ті пси, бо у двох характери ще ті…