Олено, я тебе прошу, не втягуйся у ці кредити і борги на старості літ.

Ми з чоловіком довго і щасливо прожили у шлюбі. Нам вдалося виростити сина і забезпечити його усім необхідним. Здавалося, Сашко мав усе, що йому було потрібно. Грошей не жаліли ні на навчання, ні на захоплення, ні на гуртки. Старалися із усіх сил, аби син був не гіршим за інших дітей.

Коли Саша вступив до університету, то придумав що більше не хоче жити з батьками, потрібно переїхати. Ми жили у двокімнатній квартирі, тож він натякав, аби ми розміняли її на дві однокімнатних, або ж купили йому власну в кредит.

Це обурило нас. На той момент у нас не було можливості заробити таких грошей, та й як потім віддавати той кредит? Чоловік уже на пенсії, а я теж скоро буду пенсіонером. Додатково отримую заробіток від випічки, яку печу на замовлення, але це не приносить багато, адже в цій сфері велика конкуренція.

Читайте також З чоловіком ми розлучились так само не очікувано, як й одружились.

Тож єдиним виходом було розміняти квартиру на дві менших. Розмістивши оголошення, ми дізналися, що так зробити можливо, але буде лише однокімнатна квартира і кімната в одному місцевому гуртожитку.

Син дізнався про пропозицію і зрадів. Нарешті він буде жити у власній квартирі. Тобто, він хотів, аби ми з батьком на старості літ жили в гуртожитку. Я ж розізлилася. Хіба ми заслужили на таке?

Все життя ми старалися дати синові все необхідне, трудилися, хваталися за кожну можливість заробити гроші. Чоловік запропонував Саші знайти підробіток і дозбирати гроші на ще одну повноцінну квартиру. Та він відразу відхилив таку думку. Працювати не збирався.

Тож чоловік стукнув кулаком по столі і сказав, що поки батьки забезпечують його, поять, годують, то він житиме з ними. Якщо є нагальна потреба у власному будинку, то нехай заробить на нього і тоді переїжджає.

Син у відповідь лише істерично закричав:

«Та що ви за батьки такі? Іншим дітям дають багато грошей, забезпечують домівками, а ви що можете мені дати? Кімнату в гуртожитку?»

Було важко змовчати, та чоловік стримав мій приплив обурення і агресії.

Я ніяк не могла зрозуміти, що не подобається Саші. Живе в окремій кімнаті, вона віддалена від нашої, ми ніколи не забороняли когось приводити в гості. А ще розуміли, що у сина має бути власний простір, тож не заходили без стуку чи будь-якого іншого попередження.

Тоді я запропонувала почати знімати йому окрему квартиру для нього. Та і цей варіант Олександра не задовольнив. З того часу почалося якесь пекло. Син з нами не розмовляє, я страждаю і плачу ночами. Я вже навіть звернулась за порадою до подруги, та вона сказала не сприймати все так близько до серця. В цьому віці у всіх хлопців якісь дивні забаганки з’являються. Нібито скоро передумає і зрозуміє, що був неправий:

– «Олено, я тебе прошу, не втягуйся у ці кредити і борги на старості літ. Скільки років ти пропрацювала, тепер маєш право на заслужений відпочинок. А Сашко обов’язково одумається і зрозуміє, що живе як сир у маслі»

І ось я в роздумах сиджу перед вікном своєї кімнати. В будь-якому випадку, я погана матір. Або розбалувала сина, або дійсно не можу дати йому, те що потрібно. А зараз доводиться миритися з тим, що є. Живемо в одній квартирі як чужі люди, навіть не вітаємося