Ось таке життя у наших пенсіонерів, які все життя невтомно працювали, заробляли на хліб насущний і не більше.

Мені на телефон поступив важливий дзвінок. Я був за кермом, тому призупинився на стоянці, де, як правило, чатували на своїх клієнтів таксисти. Увімкнув аварійку. За хвилину закінчив розмову.

Вловив краєм ока старенького дідуся, що сидів неподалік на лавці. Зовсім худорлявий, під солом’яним брилем, у білій сорочці привертав дідусь увагу. Він важко переставляв ноги, і маленькими кроками наблизився до моєї машини. Я привідчинив віконце.

-Синочку, підвези! – попросив старенький.

-Куди вам? – запитав.

-На окраїну міста…

-Сідайте!

Я відчинив дверцята. Дідусь суєтливо всівся на сидіння і виправдався:

-Я з лікарні. Не встиг на маршрутку. До наступної нема сили чекати. Пішки дуже далеко.

Ми поїхали. Він важко дихав – навіть ті кілька кроків далися йому взнаки, бо був дуже кволий і старенький. Розповідав, що щодня їздить на процедури і проїжджає 20 гривень.

 

Читайте також На думку пенсіонерки, якщо ти молода «здорова» жінка – то ти не маєш жалітися на здоров’я та не маєш втомлюватись. Бо це ж молодість, а вся молодь має дуже багато сил та здоров’я.

 

Я мовчки слухав його, у голові крутилося купа думок, і я не знав, як збадьорити зовсім старенького дідуся.

Він час від часу підказував, куди мені повертати. Я мовчки підпорядковувався його вказівкам.

– Ось і приїхали, – вимовив він і знову завовтузився, шукаючи у своїй торбі гаманця.

– Не треба, батьку. Нічого не треба! – наполегливо сказав я і допоміг відчинити дверцята.

Старенький поволі висунувся з машини і втер сухою рукою сльозу, що викотилася з-під повік.

– Дякую тобі, синку. Хай Бог тебе благословить!

І знову скупа сльоза покотилася по щоці.

Дідусь попрямував до похилої хатини, огородженої живоплотом, що маленькими віконцями зиркала на двоповерхові котеджі, які оточили її звідусіль.

Мені стиснуло горло. Боляче стиснуло. Я не міг їхати далі. Дивився услід дідусю, який ось уже дошкандибав до свого подвір’я. Вітер спиняв його й так повільну ходу.

Він наче відчув мій погляд і оглянувся, ще раз на прощання помахав рукою.

Ось таке життя у наших пенсіонерів, які все життя невтомно працювали, заробляли на хліб насущний і не більше. Як цей дідусь, що в похилому віці не має можливості забезпечити собі гідне життя. Мені чомусь навіть стало перед ним соромно. Соромно за нашу країну, яка не спроможна захистити своїх громадян. Не спроможна піклуватися тими, хто віддав усю силу роботі…

Мені хотілося сказати кожному: «Люди, будьте добрими, допомагайте тим, що потребують. А сьогодні – це наші пенсіонери. Якщо можете, придбайте їм ліки чи підвезіть просто так туди, куди їм треба. Допоможіть перейти дорогу чи пропустіть в черзі».