Жив Олег раніше в селі. Тримав великугосподарку ; свині, кури, гуси, коня, мав ще й з гектар городу. Відлюдькуватим був із дитинства, а ще – через Афганістан пройшов. Повернувся з покаліченою ногою. Дівчина його не дочекалася і вийшла заміж. Одружився пізно, та й то через те, що матір допікала.
Пішов до нової фельдшерки на прийом, бо розболілася нога, а невдовзі зіграли невеличке весілля. З’явилися одна за одною дві донечки. Шкодував їх. Хоч роботи завжди вистачало, і підіймався ще коли тільки небо вкривалося легким ранковим серпанком, але дівчат не змушував працювати. Його дружина Ірина теж балувала донечок. «Ще встигнуть напрацюватися в житті», – примовляла часто, піднімаючись уранці з чоловіком. Наготувавши їсти, бігла в медпункт. І всього їм ніби вистачало: і хліба, і до хліба, і на свято.
Але одного разу, повернувшись із роботи, Ірина ошелешила: «Хочу їхати на заробітки за кордон. Мені тут одна із сусіднього села пообіцяла допомогти і виїхати, і з роботою. Нам же доньок треба у світ виводити. Вивчити у місті, квартири купити». Як він не просив, Іра вперто стояла на своєму. І таки поїхала…
А він не мав часу займатися з доньками. Дружина приїжджала рідко, все надсилала гроші. Тож доцям ні в чому старалися не відмовляти. Дівчата таки вчилися в місті, нічим не відрізнялися од городських. Згодом видали одну за одною заміж. Справили і весілля, а дружина допомогла дочкам придбати житло в місті. Поневіряючись на заробітках, вона втратила здоров’я і повернулася додому вже тяжко хворою. Висохла на ниточку. Де й ділася жвава і моторна Іринка… Лікувалася. Нічого не помагало, і дружини невдовзі не стало.
А за нею і мати. Біда підкосила й Олега. Ледве-ледве справлявся з усім. Доньки рідко навідувалися. Пам’ятає той день, як вони вдвох разом приїхали і стали вмовляти його продати господарку, дім, бо ж здоров’я немає. А вони заберуть його до себе. Буде жити в місті, у кого схоче. Хоч і шкребло на серці, але послухався. І справді, навіщо йому одному все це?
Відпочине на старості років… Продав усе, а гроші донькам віддав: розділив порівну. Тільки пам’ятники мамі та Іринці поставив…
Ото вже рік живе то в однієї, то в другої. Ходить по черзі. І серцем відчуває, що не бажаний він ні там, ні там. І от чого донькам бракує? Живуть у достатку, мають по одній дитинці. Тішиться Олег онуками. Правда, в старшої чоловік машину придбав. Спершу його відвозили, а тепер не мають часу. А в меншої ще нема авто.
То вона злість на батькові зганяє, докоряє, що він більше старшій грошей дав, то хай до неї і йде. От він і ходить – туди-сюди… Серце щось останнім часом дуже дошкуляє. Але він нікому не зізнається. Бо ж знову будуть сварки.
От і зараз від спогадів так кольнуло сильно, що аж застогнав. Оперся плечима об спинку лавки та й зціпив зуби. От посидить, і все минеться…
А потім, наче крізь сон, чув поряд людські голоси, завивання сирени. І його наче кудись несли. Потім усе зникло. Звідкілясь з’явилася Іринка, така молода і гарна, ніжно тримала його за руку, та все шепотіла: «Пробач…»
Читайте також А Настя плакала, коли дізналась, що світить йому 15 літ за ґратами…Напевно така гірка жіноча доля