У мого чоловіка це вже другий шлюб. Перший в нього закінчився близько п’яти років назад, з ініціативи дружини.
Коли ми почали зустрічатись з Костею, все було ніби в книжкових романах. Він мені й вірші писав, кожного дня дарував квіти, або шоколад. Постійно приділяв багато уваги, завжди турбувався, щоб я не була голодна, чи не замерзла. Йог можна було назвати взірцем чоловічості та приводом для жіночих заздрощів.
Одного ранку я йшла на роботу, зупинилась біля невеличкого мафа, щоб купити кави. До мене підійшла жінка. На вигляд їй було років 27. Ми розговорились. Вирішили пройтись разом. В ході розмови я дізналась, що Юля колишня дружина мого Кості. Вона почала розповідати страшні речі, про які мені навіть стра шно було подумати. Навіть не знаю чи вірити їй, чи ні. Адже ніяких посилань на правду, я досі не можу помітити.
Якщо коротко описати її промову, то вона склалась з того, щоб я не вірила в усі залицяння Костянтина. Це все красива гра, яка потім зміниться геть в іншу сторону. Жінка розповідала, що до неї він залицявся так само. Дарував квіти, вірші, кожного дня з роботи зустрічав… А потім вони вирішили одружитись. Весілля з половини оплатив він, а решту Юлині батьки. Ось після одруження все й почалося.
Юля пішла в декрет. Чоловіка після цього ніби підмінили. Коли вона ще ходила на роботу, то все потрібне купувала сама. Й дорогу лікувальну косметику, бо мала проблемну шкіру, без неї лице вкривались грубими висипаннями.
Й одяг, харчування… в цілому сама себе забезпечувала. Чоловік не міг нарадуватись красуні. Коли Юля вже не могла заробляти, він давав їй мінімальну суму, зазвичай тисячу гривень в місяць, на які вона мала купити собі й ліки, поїсти, та одягнутись. Просити більше сенсу не було, чоловік відразу влаштовував сварку, що Юля марнотратка, та сидить в нього на шиї.
Після пологів все тільки ускладнилось. На тисячу гривень було неможливо забезпечити всім необхідним дитину та себе. Підгузки на два тижні тільки 500 гривень коштували… Юля довго витримати не змогла, та просто розлучилась. Дитину залишала на день батькам, а сама на роботу. Згодом малеча пішла до садочка, й жити стало набагато легше. До речі, жодних аліментів Костя так й не заплатив.
Випивши каву, ми попрощались. Домовились ще якось зустрітись та попити кави, або повечеряти. Навіть не знаю, вірити словам Юлії, чи ні… Все ж, це вона подала на розлучення, це мені говорив навіть Костя. Сенсу їй брехати немає, повертати чоловіка вона явно не налаштована… Вчинки чоловіка ніби по одному сценарію написані…як він буде себе вести, якщо я завагітнію, та нас доведеться забезпечувати?