По закону, ті, хто мають діагноз, який прописаний в довідці, не можуть про себе піклуватись, а тим паче створювати родини, та мати дітей. Малечу в мене забрали.

Життя з самого початку в мене не складалось. Росла я в бідній родині, та до повного букета ще й з діагнозом Д ЦП. Мої найперші спогади це коли мама гамcелить мене дідовим ременем, та каже, що я п0милка природи. З самого малого віку я доглядала за будинком, прибирала в ньому, готувала їсти на всю величезну родину, та дивилась за городом.

З дому мене ніколи не випускали. Навіть в магазин, що знаходився через декілька будинку від нашого дому. Мене принижували за найменші промахи — недосолена їжа. Приготувала не те, що родині хотілось. Сапала грядки на день пізніше, ніж планувала матір.

Коли мені було років шістнадцять чи сімнадцять, вже достеменно не пам’ятаю, батько мене дуже сильно п0бив. Я в нього була ніби цап-відбувайло. Мене п0б иту на подвір’ї знайшла сусідка. Викликала швидку та органи опіки.

Всі в селі знали про мою ситуацію, але нічого вдіяти не могли. Мати створила липову довідку, що я маю розлади головного мозку, тому можу розповідати речі, яких не було насправді. В житті ж, ситуація була геть інакшою. Я була абсолютно здорова, за вийнятком проблем з руховим апаратом. Сама вивчили дві мови.

Тишком-нишком вночі кpала підручники у братів, та до ранку навчалась. Так само освоїла письмо та математику. Після того жаxливого випадку , мене на деякий час відправили до притулку, де я жила до вісімнадцяти років. Допомогли наздогнати навчання, вступити до університету. Нарешті життя в мене налагодилось. Там же я і зустріла своє кохання. Хлопець був красунчиком, але з такою ж тяжкою долею, як і моя.

Випустившись із дитячого будинку, ми отримали квартири. Стали жити разом на моїй, а його здавати. Невдовзі я чекала дитину це було таким щастям для нас. В особливості для мене.

 

Читайте також Батьки Колі й Анни не хочуть, щоб їхні діти спілкувалися, тому приходиться ховатись, щоб не сварили.

Все було б прекрасно, аби моя мати не дізналась, що в мене є квартира. Вона просто одного дня з’явилась у мене на порозі, та почала вимагати право на частину квартири.
—я тебе виростила, дала тобі життя та путівку майбутнє! половина квартири моя! ти ж все прогуляєш, ще й за дитиною доглядати не будеш!
Того разу я твердо сказала ні. Нічого я їй не винна. Хіба пару тумаків, за своє знівечене життя.

Мати пообіцяла, що цього мені так не подарує. Коли народилась Діанка, горе мати знову прийшла вимагати частку. Тільки цього разу вона прийшла з органами опіки, та липовою довідкою, яку вона зробила на мене ще маленьку.

По закону, ті, хто мають діагноз, який прописаний в довідці, не можуть про себе піклуватись, а тим паче створювати родини, та мати дітей. Малечу в мене забрали.

Весь день проплакали, намагались знайти вихід, щоб повернути дитину в родину. В решті вирішили звернутися до лікаря, який зможе спростувати липову довідку. Процес зайняв понад місяць. Весь цей час Діанка була повністю на опіці баби, а я молилась, щоб вона не знyща лась з нем0вляти, як з мене. Тільки но я змогла знайти сенс життя, отримати невеличку частку щастя, як це все знову рухнуло.

В решті, все вирішилось в мою користь. Лікар постановив, що я абсолютно здорова, та при своєму розумі. Дитину того ж дня повернули мені, а мою матір з батьком відправили до суду за підробку документів. Аби я могла виносити вирок, він був би найважчого ступеня покарання. Я б згадала всі приниження та знущання в моєму житті.

Я, Максим та Діанка нарешті почали жити в спокої та злагоді. Чоловік обожнював нашу доньку, а я була невимовно щаслива, що нарешті маю таку гарну родину.