По приїзді у рідне село, Степан відразу вирушив шукати кохану Миросю та був в край здивований дізнавшись, що та давно заміжня та має дитину. Він довго вмовляв її покинути чоловіка та повернутись до нього, проте позиція жінки була непохитна. Пройшли десятки років наповнених стражданням та розчаруванням, коли врешті-решт доля звела разом закоханні серця.
Мирося була улюбленицею батька та єдиною донькою в сім’ї. Маючи трьох люблячих старших братів, дівчина була завжди у безпеці. І словами не передати, яка по-особливому щаслива атмосфера панувала в їх домі, коли усе сімейство сходилось.
Миросі було лише п’ять, коли на долю їх сім’ї лягло важке випробування — не стало їх матір. Батько бачив наскільки важко діти переживають горе та як сильно потребують материнської любові, а тому через півтора року взяв собі нову жінку.
Проте таке рішення батька не надто сподобалось дітям, а ще й нова мама не вирізнялась добротою та уважністю до них. Діти стали шукати підтримки у добрих шкільних вчителів.
По закінченню школи, Мирося влаштувалась на місцеву ферму, де познайомилась зі Степаном. Хлопець дуже красиво залицявся до дівчини, дарував квіти, запрошував на прогулянки та проводив додому. Молоді люди швидко покохали один одного.
І ось здавалось би, прийшло щастя й у життя Миросі, але зла доля розпорядилась по іншому. Степана прикликали до армії, де він мав прослужити цілих три роки. Після довгого прощання з заплаканою Миросею, хлопець сів у вагон, де не витримав й сам гірко заплакав. Навкруги тільки й чутно було: «Які ж вони щасливі, що є один в одного» або «Ну яка гарна пара!».
Листи від Степана приходили все рідше, тепер в них не можна було знайти тих теплих слів, що раніше. Але Мирося була переконана: любов його до неї не згасла, просто важка служба в армії не дає часу на ніжності. Пройшло лише декілька місяців, як дівчина почала отримувати знаки уваги від старшого та симпатичного хлопця Івана.
Прознавши про це, мачуха відразу стала її переконувати: «Невже ти так і хочеш залишитись у дівках? Степану твоєму до тебе вже й діла немає! Знайшов собі якусь красуню з міста, а вони там знаєш які розумні? Ти їм не рівня! А Іван хлопець хороший, будеш як за кам’яною стіною.»
Ось так мало-помалу розмови мачухи дали очікуваний результат. Мирося почала сумніватись, що досі потрібна Степану і вийшла заміж за Івана. Відчувала до нього дівчина радше повагу, аніж любов, але чоловіком він був зразковим.
Коли Степан повернувся, дівчина попри свої сильні почуття до нього, категорично відмовилась покидати чоловіка. І як би Степан не вмовляв, думка її залишалась незмінна.
Проходили роки, Степан врешті-решт одружився, але ні його, ні Миросі почуття не згасали. Все життя вони залишались вірними своїй законній парі, але їх повні любові очі говорили про все.
І ось у віці 55 років, віддала душу Богові дружина Степана. Односельці були впевнені, що Мирося відразу покине хворого Івана та повернеться до першого кохання, проте помились.
Аж ось, коли обом було за 65 люблячі серця нарешті зійшлись разом. Любувались один одним, цінували кожну секунду проведену разом, гуляли та багато розмовляли. А діти їх підтримали та були щасливі за своїх батьків