Історії

Прожити життя – не поле перейти. Мрієш про одне, а виходить зовсім інше.

Зараз мені 59 років і я дуже одинока, хоча була одружена і маю дітей. Намагалася жити чесно, по совісті, а в результаті залишилася одна. З кожним роком самотність відчувається все гостріше. Я постійно себе питаю, чому так склалося, де я помилилась, коли прийняла неправильне рішення?

Ще в школі я закохалася в сусідського хлопця Василя. Молодою вийшла за нього заміж, практично після школи. Але щасливою я була недовго, ми й року не пожили, як чоловіка не стало.  Тужила я довго, плакала, картала себе. Так я його любила, що думала, вже ні до кого не прихилюся.

Але час лікує рани. Через кілька років я зустріла хлопця, дуже схожого на мого Василя. Познайомилась я з ним в інституті. Зовні наче схожий на Василя, але душа не та. Були просто друзями, але несподівано він запропонував руку й серце. Одружились. Я його не кохала, але поважала, цінувала турботу про мене. Намагалася бути гарною дружиною: дбала про дім, про нього,у нас було троє дівчаток. Ми збудували гарний будинок. Щоб не думати про зайве, я постійно займала себе роботою. Чи була щасливою? Вдень — начебто так, а вночі чогось ставало так шкода себе. Чому, пояснити не можу.

Читайте також: Молодята вже планували переїхд, але у свекрухи були інші плани на майбутнє сина.

Степан наче щось відчував. З роками збайдужів і до мене, і до дітей. Потім чоловік став заглядати в чарку. Почалися неприємності на роботі. Далі — більше: звільнення. На жодній роботі він надовго не затримувався. Нам стало дуже важко жити, адже троє дітей.

В один прекрасний день я замислилась: що ж чекає на мене та моїх донечок? Урвався терпець. Я тоді чоловікові поставила умову: або оковита, від якої він не просихає, або сім’я. Степан сказав, що сім’я, але при цьому змінився лише на декілька днів, а далі пити не переставав. Я зібрала дітей, залишила йому всю нашу господарку і повернулася до себе в село. Там у мене була недобудована хата, яка дісталася мені від батьків. Мами і тата на той час вже не було на білому світі. Я не злякалась, навіть при тому, що на руках у мене було троє малих дітей. Де тільки сила взялася! Добудувала дім, вивела в люди дочок, вивчила їх в університетах, повидавала заміж. Маю четверо внуків. Чую від друзів: яка ти сильна та щаслива!

А мені так шкода себе: за роботою не помітила, як промайнули роки, ніколи не мала поруч сильного плеча, вірного друга. Розумію, що його вже й не буде… Іноді в хаті так сумно, що хоч вовком вий. Доньки живуть далеко від мене, час від часу телефонують, а приїжджають лише раз на рік – на свята. Я їх розумію – велика відстань, діти, робота. У них своє життя.

Я за них радію. Коли нарікають вони на своїх чоловіків, прошу, щоб берегли своє щастя, свою любов. Знаю, що кажу, бо дуже сумно зустрічати самотню старість.