Я дуже кохала свого чоловіка. Наші відносини були ідеальними, за вийнятком питання, що відносилось до нащадків. Понад п’ять років щоденних зусиль , нічого не виходило. Ми разом притримувались правильно ритму життя.
Правильне харчування, жодного алкоголю, восьми годинний сон, ранкова пробіжка. Пройшли не один курс лікування, пили дорогі вітаміни, які б мали допомогти в цій справі. Ми до останнього надіялись на щастя стати батьками.
Сьогодні мені зателефонувала лікар, у якої я проходжу лікування. Вона попросила мене приїхати в лікарню. Дорогою мене всю трусило. Підсвідомість розуміла, в чому справа… Чоловік, на жаль, чи, можливо, на щастя, тоді був на якомусь важливому засіданні, ніяк не міг поїхати зі мною.
-Надю, в мене є для тебе дві новини. Одна погана. Дуже. Інша — може змінити твоє життя. Яку хочеш почути першу?
Після цих слів, я вже точно знала, що мої здогадки про мою безплідність точні.
—Як ти вважаєш за краще. Мені вже й так зрозуміло. — за роки, що я провела в кабінеті лікарів, Марина Вікторівна, мій лікар, стала мені вже за подругу. Інколи навіть зустрічались в неформальній обстановці.
Читайте також На роботі привітають, а от діти не обіцяли приїхати, затримуються, робота не пускає.
-Гаразд… ти не можеш мати дітей. Висновок остаточний. Наступна новина краще. Я знаю, як ти мрієш стати мамою, тому знайшла рішення. До мене на облік поступила дівчина. Їй всього шістнадцять років, перший місяць . Сказала що дитину забирати не буде. Ми можемо немовля записати на тебе. Потрібно лиш підлаштувати все так, ніби твоє, а не вона. Питань не буде.
Пропозиція Марини прямо кажучи несподівана. У нас з чоловіком відносини почали псуватись, мені здавалось, що він вже був готовий залишити мене, та знайти іншу, здорову…спроможну народити дитину..
-Я згодна! Але… Як з чоловіком бути? Він хоче своє дитя, не всиновлене…
-Ми щось придумаємо. З цієї ситуації виграють всі. Дитина знайде родину, не буде скидатись по дитячих будинках, а ви нарешті зможете стати батьками.
Ми з Мариною, та тією дівчиною були три спільники в брехні. Історія ніби з якогось дешевого роману для домохазяйок. Проте я прожила це на своїй шкірі… Як виявилось, для таких як я, є цілі компанії. Вони випускають накладні животи, які від справжніх не відрізниш… продають позитивні тести та ще кучу дрібничок… А головне, працюють з повною анонімністю покупців.
Коли чоловік повернувся додому, я поспішила повідомити, що чекаю дитину. Перший місяць. Вперше в житті бачила, аби він плакав. Я зробила вірний вибір. Всі дев’ять місяців я їздила по санаторіях, лежала на збереженні. Намагалась бути якомога далі від чоловіка, щоб тільки він не міг дізнатися правду. Все було майже ідеально. Майже, тому що ідеально, це щоб я сама виносила дитину…
Дівчина мала дитину. Мені її принесли відразу, після пологів. Довелося гарно заплатити лікарям, які приймали пологи, щоб ті тримали все в таємниці. Ще через декілька днів чоловік забрав нас додому. Ми нарешті змогли стати повноцінною родиною. Чоловіка не можливо було відірвати від дитини. Він навіть на роботу часом не ходив, щоб побути довше поруч. Оленка росла татусевою дівчинкою. Коханий кожного дня дякував мені за доньку, а мені комок в горлі ставав…
Десь з тижні два назад, Максим попросив мій ноутбук, потрібно було щось по роботі вирішити. Він лежав в спальні на тумбі, сказала “візьми”, та займалась далі своїми справами. По тілу пробіг мороз. Я не почистила історію браузера, та пошту. Там же всі замовлення з сайту для підміни вагітності. Всі листи від Марини. Я миттю полетіла в кімнату. Чоловік сидів на полу, гортав сайт…
-Це не моя дитина? Навіщо ти мені брехала??
-Не твоя. І не моя. Її мама ще ходить до школи…. Я….я просто боялась тебе втратити.. Я бачила, як ти опустив руки, вже нічого не хотів…навіть мене поруч…
Чоловік глянув на мене пустими очима, піднявся, пройшов повз. Я почула, як закрились вхідні двері, та завелась машина. Максима не було вдома понад тиждень. Мої думки переплітались між собою.. Боялась найгіршого. Він не брав слухавку, потім взагалі вимкнув телефон. Ні хто зі знайомих теж не знав де він…на роботі не з’являвся… Він пішов. Я так цього боялась, але сама стала тому причиною. Весь тиждень я плакала. Стояла біля вікна, виглядала його машину. Все марно…
Сьогодні з просоння, я почула, як під’їхала машина. Схопилась з ліжка, побігла до дверей. Малеча ще спала. Максим зайшов, довго стояв мовчки. Я теж боялась порушити мовчанку. Він зробив крок вперед, обійняв мене.
-Я зрозумів, чому ти так вчинила… напевно, й сам зробив би так… твоя Марина мені розповіла подробиці. Це наша донька, без заперечень.