Сподіваюся, що моя історія наштовхне когось на роздуми, а можливо і змусить змінити своє життя. Адже хоч це і складно, почати жити по-новому, але необхідно. Не всі готові так зробити.
Я і моя дружина вже давно живемо за кордоном і не плануємо повертатися. Однак недавно ми змогли приїхати на батьківщину, аби відвідати родину. Вирішили зібрати усіх рідних і вибратися на природу – влаштувати пікнік з шашликами.
Далеко йти було не потрібно, неподалік від хати моєї матері був ріденький лісок, галявина, а поблизу озеро. Таким я пам’ятав вигляд цього місця.
Однак, коли ми прийшли туди, то дуже здивувалися. Зелена соковита трава перетворилася на високі бур’яни, галявина місцями була випалена, а де-не-де виднілися купи сміття та пластику. Я був просто шокований, було соромно і неприємно.
Читайте також Людині потрібні обійми та любов
Ми ледве знайшли більш-менш чисту місцину на березі озера, зайнялися прибиранням сміття, аби можна було хоча б сісти. Розпалили вогонь на мангалі, посмажили м’ясо та овочі, ситно поїли, поспілкувалися з ріднею. Ми гарно провели час, але мене дуже пригнічував вигляд мого улюбленого місця біля озера. Я ще з дитинства проводив тут час, але такого жалюгідного вигляду це місце не мало ніколи. Навіть озеро і те здавалося мутним і брудним. Я вперше остерігався піти поплавати в ньому.
Я відразу попередив родину, аби вони збирали усе сміття в окремий пакет, а не кидали в траву чи кущі. А коли ми збиралися йти додому, сам перевірив аби після нас нічого не залишилося. І ще раз з сумом оглянув галявину.
По дорозі додому я, не приховуючи розчарування, обурювався безвідповідальності людей. Адже як можна так засмітити місце, де ти проводиш час і точно туди ж повернешся? Поблизу дороги неподалік від озера є великі сміттєві баки, невже важко зібрати сміття після себе і донести його до смітника?
Коли ми дійшли до смітників, то я помітив, що нашого пакету зі сміттям ні в кого немає. І я, звісно, почав розпитувати куди подівся пакет. На що моя матір лише відмахнулася, мовляв, не турбуйся, уже викинули.
Я аж здивувався.
– Куди викинули?
– Та туди, у кущі, – як ні в чому не бувало відповіла мама, – А ми що, крайні? Туди усі викидають!
Я мусив докласти великих зусиль, аби стриматися і не посваритися з рідними. Нічого вже не зміниш, адже сміття витягнути з кущів було неможливо, воно застрягло між гілок над яром.
Після цього я зробив для себе висновок – люди заслуговують на таке життя. Саме так, заслуговують на брудні вулиці, дороги з ямами, забруднені річки та озера, вуличні ліхтарі з вибитими лампами, корумповану влади, мізерні зарплати та пенсії.
Адже людям самим плювати на себе і на місце, де вони живуть. То чому всім іншим має бути не все одно до їхнього життя? Адже вони самі себе не поважають, то хто буде поважати їх?
Це не влада не доносить сміття до смітника і ламає лавочки у парках. І не президент викручує лампочки у під’їздах. Ви ж самі це робите! Тому я більше не вірю вашим скаргам.
Люди, ви ж самі наплювали у свій колодязь, з якого п’єте, самі перетворили своє життя на пекло. Тепер і живіть у ньому. Спочатку треба змінитися самим, а вже потім вимагати змін від інших.