Історії

Цей день я запам’ятала на все життя. Він з самого ранку пішов не так.

В цей день я збиралася подавати документи на вступ до медичного інституту. З самого ранку в мене порвалися босоніжки, зачіска зіпсувалася, а робити нову не було часу, сукню я облила кавою – загалом настрій був нікудишній. Я одягла туфлі на високих підборах і коли бігла на зупинку один з них зламався. На маршрутку я спізнилася, а автобус якого я довго чекала зламався на пів дороги.

Я і кілька пасажирів пішли в бік найближчої розв’язки. Симпатичний молодий чоловік зупинився на машині, і запропонував підвезти до зупинки всіх нещасних. Поки їхали, ми з ним розговорилися, і я, сама не знаю чому, розповіла про проблему вибору майбутньої професії. Хлопець обернувся і сказав:

– А ти спробуй на журналіста. Вивчишся – на роботу візьму, а якщо відмінницею будеш – одружуся.

Начебто жарт, але на мене як відро води вилили. Я нарешті зрозуміла, ким хочу стати – журналістом. Звичайно, не через перспективи вийти заміж, а тому, що справді подобалась ця професія. Коли я виходила з авто, хлопець дав мені візитку.

Звичайно, я поступила на факультет журналістики. Що може бути краще, ніж знайти своє місце, свою дорогу в житті. Я вже не була переляканим кошеням. І всі п’ять років навчання я була вдячна тому хлопцю за підказку.

Коли навчання було закінчено, я стала шукати роботу. Спробувала себе у видавництві модного журналу, але зрозуміла що це не зовсім моє. Ще в парі місць мене просто не захотіли взяти через відсутність досвіду.

Одного разу я перебирала старі зошити, і з цього мотлоху випала візитка, яку дав мені той хлопець. Вирішила подзвонити, але номер не відповідав. Я не була б хорошим журналістом, якби відступалася. Знайшла адресу редакції і пішла у пошуках щастя. Мене запросили увійти і почекати. Уявіть моє здивування, коли мене запросили до головного редактора, і я побачила того самого хлопця з машини п’ятирічної давності.

Читайте також Весілля було в кращих традиціях селища – столи накрили на подвір’ї нареченого.

– Ну, нарешті, я тебе вже шостий рік чекаю! – Сказав він.

Як потім виявилося, я запала йому в душу ще тоді, в повній машині випадкових попутників. І він пообіцяв собі, що дійсно дасть мені шанс, якщо я стану журналістом. Так робота моєї мрії в прямому сенсі випала мені прямо в руки з купи старих зошитів.

Ось яким буває життя. Найжахливіший день в житті, раптом приносить тобі казкові подарунки. А якби я не порвала босоніжки, не зламався каблук, не зламався автобус – то я б ніколи в житті не стала б журналістом і не зустріла б свого коханого чоловіка. Так, мій начальник не забув і про другу частину обіцянки.

Ніколи не варто картати той день, коли ви кудись запізнилися, або, якщо у вас щось не вийшло. Можливо, то лише на краще.