Зайшовши у магазин я побачила маму з дівчинкою, донечкою років 5-ти. Мила така дівчинка. Видно було, що їй чогось хочеться, але не просить. Поки мама щось там собі шукала, дівчинка обережно взяв коробку з фломастерами, погладила, понюхала і поклала на місце. Мама нахилилася до дівчинки і тихесенько на вушко промовила: донечко немає грошей. А вона тільки мовчки кивнула.
І ще… на ній була дуже старенька кепочка з вушками. Зовсім ще дитяча. Від жалю мені серце стиснулося. Пару секунд подумала… метнулася по залу, накидала в пакет ці фломастери, наклейки, коробку пластиліну і різні дівчачі радості. Саме головне– а як віддати, щоб не образити?
Дочекавшись, коли вони стануть у касу, підійшла до неї і бадьоренько кажу: – Привіт, красуне. Сьогодні день шапочок з вушками. Ти не знала?! Ну як же так? Ми проводимо конкурс на кращі вушка. Ти виграла, ось тобі приз. Вона так на мене подивилася…
Поки дівчинка з мамою не розуміли, що сталося, що це все ж таки за приз такий, я вискочила на вулицю і по дорозі думала про те, чому, коли мені самій так погано, я легко віддаю…
Читайте також: Про розлучення я стараюся не думати, просто панікую: розподіл майна, кардинальні зміни, діти малі… Як ми це все пройдемо?
Але тільки від того, що незнайома мені дитина, з вірою в чудеса, отримала своє маленьке дитяче щастя… мені реально полегшало.
Правду кажуть: все, що ми робимо – ми робимо для себе, погане це чи добре…