Я дуже люблю своїх дітей. Але б ніколи не зробила з їхнім життям те, що робила свекруха з нашим.
Я 2 роки жила з свекрухою і то було не життя, а виживання. Я була молода і недосвідчена, і не знала як жити з нею. Спочатку все мовчала і терпіла, але потім мій терпець урвався і почала потроху сваритись. Хоча це нічого не давало.
Бо на одне моє слово я чула від неї двадцять у відповідь. Я про постійні придирки навіть мовчу.
Я постійно чула, що нічого не вмію і нічого не знаю, і взагалі, хто я така і звідки взялась. Хоча то все не правда. Галина Степанівна прямо в очі мені заявляла, що все одно розлучить нас і в очі мені плювала. І таке було. А при синові казала, що то я брехуха і на неї наговорюю.
Читайте також Трохи заспокоївшись і поміркувавши, я поговорила з Костею. Розмова була не з приємних. Але він у всьому зізнався
Постійно мене принижувала. Дихнути боялась в її домі… Не дай Бог виделка з рук впаде, чи двері не так закриються. Могла і посеред ночі до нас в кімнату увірватись без стуку, бо їй терміново треба було щось у синочка спитати.
Я була дуже виснажена і готова була поїхати на край світу, тільки щоб окремо. І ми таки поїхали далеко. Але і там Галина Степанівна не давала нам життя.
Так склалось, що на той момент вона залишилась без роботи. І гостювати до нас Галина Степанівна приїжджала на місяць – не менше. Командувала в моєму домі по своєму. В шафі перескладувала по своєму, все указувала що в мене все не так як треба.
Дітей я не так виховую, не так одягаю, не так годую… І постійно тільки я чула – Бідний мій синочок. Чоловік мені казав, що мовчи, терпи.
Поїде, все по своєму зробиш. Я і мовчала, тільки дні рахувала до її від”їзду.
Коли появився старший син( а він дуже схожий на чоловіка), то свекруха приговорювала весь час, що все одно забере у нас дитину, і буде сама виховувати. І розказувала весь час дитині, що який хороший дит.садок і школа у неї. Але, звичайно, нічого у неї не вийшло, бо своїх дітей ми на виховання нікому віддавати не збирались.
А коли менший. То Галина Сергіївна його навіть не помічала, його просто не існувало. Ображала постійно ще. Бо менший схожий на мій рід. Я вам не можу навіть передати того відчуття, коли воно мале плаче, тягнеться до баби, хоче щоб з ним також погралась, як з братиком, а баба робить вигляд, що цієї дитини не існує.
Виявляється можна ділити дітей і від одного сина. І ось коли я уже другого народила, то свекруха зрозуміла, що розлучити нас уже не вдасться. І заявила тоді мені – Для чого ти його в мене забрала, ( свого сина-мого чоловіка) я б його гляділа.
Трохи на місце її поставило життя. Коли після чергового її приїзду я захворіла, через нерви. Я навіть лежала в лікарні. Тоді її трохи попустило, і навіть вибачення у мене попросила.
Як ми живем зараз? Зараз ми живемо не так далеко один від одного (80 км). Бачимось часто, але не довго. Кухню не ділимо.
Установилось таке правило, що коли у нас вона, то я сама на кухні хазяйную, вона мені не допомагає.
А коли ми у неї, то вона стоїть біля плити готує. Зараз не сваримось, але і не живемо душа в душу. Зараз і рада б моя свекруха потягнутись до мене душею. І похвалить, і дякую скаже, і подарунок приготує. Та осад все-одно залишився.
У нас мирна неприязнь, якщо можна так сказати. Живе сама, дітей більш немає. Син з маминого синочка виріс у дорослого чоловіка. Хоч і допомагає все мамі, але не сюсюкається. Його теж усі ці повчання достали. Може і гаркнути уже до мами, коли та чіпляється часто.
Я уже кажу йому, що так з мамою не можна, треба колись і вислухати спокійно.
То якби зразу прийняла мене, я не кажу, як дочку. Просто прийняти треба було вибір свого сина. То зараз, на старість і мала б собі дочку…