У самий звичайнісінький день коли я виглядала як небуть, коли голова забита була геть іншим… Летіла центральною вулицею на роботу, щойно витріпавши нерви у дитячій поліклініці. І раптом – ти. На паралельній стороні.
Хотіла минути. Чомусь. Але вже глянула у очі. І ти вже глянув. І так боляче. І наче щось спинило. За інерцією ти договорював з кимось по телефону, але вже усміхався очима мені назустріч.
Стояли. Двоє чужих. Але таких рідних. Нас минали люди. А ти тримав мене своїми усміхненими очима так крепко… Що сказати?
Як ти?
Та нічого. Живу.
Я теж.
Ти де зараз?
Та от працюю. Бачиш.
Бачу.
Ти класно виглядаєш. Молодець.
Та ладно. Все, як завжди.
Ні. Я справді.
Дякую.
Звертайся, коли що треба. Я можу допомогти: ялинки, дрова, ягоди-гриби… Я тепер лісничим.
Мені не треба ялинок…
Ти гарна.
Дякую. Ну, давай…
Ти ображаєшся до цих пір?
Я?.. Та хай вже.
Ні. Я бачу.
Я піду.
І я пішла. Хоча понад усе на світі хотіла лишитися.
Ну от. Написала. Стало легше. Три роки так старалася тебе забути. Так завзято ліпила із себе порядну і сімейну. Так натхненно шукала кохання. Там, де його нема
Читайте також Яблучне варення за 5 хв