Я ж вирішила, що коли постарію, буду лише отримувати задоволення від життя і ні над чим не думати.

Все життя я віддано присвятила коханому, дітям, а згодом і онукам. Майже відразу після закінчення школи пішла заміж. З того часу й забула як це – турбуватися про себе, бо в швидкому часі з’явилися діти.

Зараз мені 72 і ніхто з дітей не особливо пам’ятає мою доброту. Діти гарно оселилися в моїй квартирі. Почувають себе, ніби купили її самі. Про мене ж ніхто не згадує. Інколи складається враження, що вони давно мене поховали, а майно поділили.

Син зі своєю дружиною оселилися в моєму будинку без мого ж дозволу. А потім залишили там доньку з її чоловіком і самі з’їхали. Кожен робить собі все, що захоче.

Читайте також Нещодавно ми їздили в гості на батьківщину. Зустріли нас аби як.

Тож нещодавно у мене з’явилася ідея подати в суд і відсудити своє житло. Я довго думала над цим, але все ж наважилася. Всі рідні образилися, коли почули цю новину. Але я не хочу йти у них на поводу. Думаю, я заслужила на спокійне, забезпечене життя на старості своїх літ, поки є здоров’я і бажання жити в своє задоволення.

Я обов’язково залишу цю квартиру онучці, коли відходитиму в інший світ, а поки я тут і зараз – маю право провести час, як і де хочу.

Мої знайомі були приголомшені такий сміливим моїм вчинком. Зізнаються, що давно зробили б так само, та бракує духу. Не розумію, чому вони настільки не люблять себе. Кожна людина, яка себе поважає, не дозволить собі принижуватися і доживати в скруті.