Віка закінчила школу, вступила до університету на державну форму навчання. Вчилася на програміста і мріяла стати успішною в професії. Віка багато часу проводила за книжками і цікавилася різними новинками в комп’ютерній сфері. Пізніше знайшла роботу, хоча й не зовсім за спеціальністю. Мала пристойний заробіток, проте прагнула досягти більшого і забезпечити батькам та собі багате життя.
Тож через певний час подалася на заробітки в Штати. Батько з матір’ю довго відмовляли доньку, проте марно. В Америці Віка спершу працювала офіціанткою в кафе, там і познайомилась із Ігором. Він теж був родом з України, але вже понад 5 років жив за кордоном. Дізнавшись, що Віка має освіту й розуміється в комп’ютерних технологіях, порадив їй спробувати свої сили саме в цій сфері.
Читайте також Баклажани з помідорами і сиром
Через рік пара одружились, хоча привітання від батьків приймали телефоном. Молоді люди створили міцну сім’ю, обоє працювали на добре оплачуваних роботах. Обов’язково раз на рік Віка з чоловіком приїздила в Україну, а через чотири роки їх приїздило уже троє.
Подружжя пишалося синочком Алексом, а бабуся та дідусь натішитись не могли внуком. Одного разу щаслива бабуся сказала дочці, що якщо в неї народиться ще одна дитинка, то просить назвати її українським іменем. Якщо Бог дасть внука, то хай буде Богданом, а якщо внучку, то назвати її Марічкою.
Проте Віка сказала матері, що жити її сім’я планує в Канаді. Діти відвідуватимуть садок і школу разом із канадськими ровесниками, тож з українськими іменами в англомовному середовищі їм буде некомфортно.
Почувши це, жінка заплакала. Їй боліло, що на чужині донька може забути своє коріння та землю, на якій народилась. Віка заспокоїла матір, пообіцяла частіше виходити на зв’язок скайпом, показувати внука.
Коли діти вкотре полетіли з батьківського дому на чужину, бабуся з дідусем дуже засумували, все думали, заради кого жити, якщо найдорожчі так далеко. Та під час однієї з наступних розмов Віка запропонувала батькам переїхати до Канади. Їм нелегко далося рішення про виїзд за кордон, однак вони його ухвалили.
В аеропорту Торонто бабусю та дідуся зустріли донечка з зятем та маленький Алекс. Відтак удома за великим столом усі радісно говорили про роботу та життя. Щоправда, Ігор розмовляв з Алексом англійською, а Віка це заохочувала. Того вечора бабуся подарувала внукові вишиванку, проте такий подарунок йому не сподобався.
Минули роки, а жінка ніяк не змогла звикнути до життя на чужині. Весь час вона проводила вдома, лише інколи виходила на вулицю. Внук не знаходив із бабусею спільної мови, чомусь уникав спілкування з нею. Дідусь працював на одному зі складів за два квартали від дому. Віка відмовляла батька від роботи, але він не хотів жити за гроші дітей.
Через деякий час здоров’я дідуся погіршилось. Донька піклувалася про батька як могла, зверталася до найкращих лікарів, проте нічого не допомагало. Тож доглядала хворого чоловіка. Жили обоє за гроші дітей і помічали, що зять не дуже задоволений цим.
Одного вечора старенька попросила доньку повернутися в Україну, але ця розмова закінчилася сваркою. Через три місяці після цього сказала чоловікові , що досить сидіти на шиї в дітей — треба їхати доживати віку в Україну та нікому не заважати. А вже через кілька днів подружжя ступило на рідну землю.
Серця вже немолодих людей ніби всміхалися та плакали водночас, коли ноги ступили на поріг рідного дому. Увійшовши до хати, жінка сіла в крісло, припорошене пилом, і заплющила очі. Уявила собі щасливу сім’ю, Алекса, котрий приніс їй букет соняхів, дочку із зятем та радісного Ігора. Відтак відкрила очі, поглянула на фотографію внука і гірко усвідомила, що він ніколи не принесе їй букета соняхів, адже вони вже надто заросли колючими бур’янами.