Нас родині було четверо дітей. Дві дівчинки та наших двоє братів. Батьки для нас ніколи нічого не жаліли, завжди з останніх сил купували нам все необхідне. Дали нам гарну освіту та належне виховання. Зараз у всіх нас вже є свої сім’ї та дітки. І це все також заслуга наших батьків, адже вони нас поставили на правильний шлях життя та допомогли усвідомити нам, що є найголовнішим. Безумовно — це сім’я.
Роки минають, і звісно, що наші батьки не молодіють. З кожним роком їм все важче справлятися з господарством та тримати двір у гарному стані. А живуть вони в селі, недалеко від міста, де всі ми живемо. Ми з моєю сестрою намагаємося всім, чим тільки можемо допомагати батькам, частенько приїжджаємо з нашими діточками просто погостювати. Вони дуже сумують за дідусем і бабусею й постійно просяться до них.
А ось два наших брати взагалі забули про існування їхніх батьків. Неначебто вони зовсім чужі люди. Привозили своїх дітей до них лише декілька разів. Напевно, що онуки й не знають як виглядають рідні дідусь із бабусею. Постійно придумують якісь справи, аби тільки не приїжджати. Я зрозуміла б їх, якщо вони жили в зовсім іншому місті та добиратися було б дуже довго. Але насправді живуть вони дуже близько, як кажуть у народі “рукою подати” й приїхати до батьків хоча б раз у місяць можна. Адже вони все життя своє присвятили тільки вам.
А ось нещодавно була дуже дивна ситуація. Ми з сестрою вирішили для батьків зробити подарунок й поставити їм у будинку нові сучасні вікна. Бо у них до цього часу стояли звичайні старі вікна, з яких дуже сильно віяв вітер. Ми попросили своїх братів, щоб вони допомогли нам та установили ці вікна. Але вони навіть на наше прохання відповіли відмовою. Хоча грошей ми у них не просили за вікна, ми оплатили це з сестрою удвох.
Якщо чесно, мені дуже шкода моїх батьків. Чому їхні рідні сини грубо говорячи відмовилися від них? Я вважаю, що як мінімум якась вдячність та повага до своїх найрідніших людей повинна бути присутньою у їхніх серцях. Адже вони самі вже мають дітей і я не думаю, що коли вони постаріють, то хочуть, щоб їхні діти так само відвернулися від них, як це зробили наші брати.
Ми звісно з сестрою не залишимо ніколи наших батьків і будемо завжди поруч. Але вони дуже сильно чекають та мріють колись на своєму подвір’ї побачити всю родину разом. І я це усіма силами буду намагатися зробити. Обіцяю!