Я завжди вважала найдовшою дорогою свого життя дорогу до школи. Я не думала про те, що бувають інші, довші дороги. Я щодня бачила одне й те саме — болотяну дорогу з одного кінця села до іншого.
З часом я дізналась про існування інших доріг. Про те, що існують окремі дороги для автомобілів, для вантажівок, для громадського транспорту, існують лінії посадки літаків, стежини в Карпатах. Але я знову не думала про те, що існують іще інші дороги. Такі, що неминучі. Поки і про неї не дізналась. Це — дорога до мами, найдовша з усіх.
Читайте також Зізналася. Має чоловіка за кордоном, дітей. Сказала, що їй просто було нудно, а я трапився такий молодий і наївний.
Зі своїм темпом життя ми забуваємо про цю дорогу, яка нас чекає. Постійно кажемо собі, що зробимо це ну трошки пізніше. Ще трохи і ось відпустка, а ось вихідні. Але вони дуже непомітно пролітають і ми знову зайняті особи. І навіть коли на тих дорогах уже не видніє рідний силует, нас ніхто не чекає, ми все одно не знаходимо часу, щоб відвідати ті домівки. Але в матерів час для своїх дітей є.
Ірина плаче, бо час іде, а сум все не відходить…
— Скільки себе пам’ятаю, я завжди була з мамою. Вона мене проводжала до школи, допомагала у всьому, підтримувала. Шила для мене одяг, в’язала. Коли я була студенткою, щотижня приїжджала додому, бо знала, що мене чекають мама, бабуся і дідусь. У нашій хаті завжди було спокійно, тепло й затишно. Коли вийшла заміж, то навіть не задумувалась про те, щоб іти з дому. Мама так любила своїх онуків. То мама прищепила їм любов до праці, до сільської праці. Вони вже давно живуть умісті, але роботи не бояться і не соромляться. Коли вже вони були студентами, то навідували її на вихідних, привозили гостинці. Моя мама і їхня бабуся тішилась неймовірно. Тепер її немає. Я не можу цього осягнути і відчуваю вину. Напевно, я чогось їй не сказала, про щось забула і замало обіймала. Я не грішила, але мені дуже боляче.
Слухаю Ірину і думаю про те, які щасливі бабусі, які живуть серед своїх родин. Можуть бавити онуків і не думати про старість.
На противагу сусідці самої Ірини. Ледве ходить, худа й немічна. Головне, що нещасна. В очах ріки суму і сліз. Діми в Києві, їхні подарунки не допоможуть маминому серцю. Ірина її підтримує, як тільки може.
…Чому дорога до мами така довга? Невже життя таке настало? Неправда! Коли ми чогось хочемо, то знаходимо усе — час, гроші, плани скасовуємо. А все тому, що є бажання. А до мами їхати бажання нема. Та дорога дитини до мами завжди дуже тяжка, але мамина до дитини навпаки, легка і радісна.
Ще одна історія. Катерина дізналась про мамину недугу, коли була за кордоном. Не знала, що робити, бо документів не мала і робота нарешті знайшлась легка й з добрими грошима. Подруга постійно казала, щоб та їхала додому, бо єдина дочка для мами цілий світ. Але Катя чогось чекала. Не хотіла покидати роботу, на яку довго чекала. Вирішила передати сусідці гроші, щоб та піклувалась про маму й робила все, що скажуть лікарі. Вони ж краще знають.
— Немудра ти, — спаленіла подруга — Їй потрібна ти! Чужі люди не замінять рідної дитини. Їдь, я тебе прошу, не роздумуй. Лишай усе. Біжи! Лети на крилах! Мама тебе ніколи не залишила б у біді — і ти це добре знаєш…
Катя не могла заснути, все згадувала маму, своє дитинство. Думала про те, як правильно жити далі. Мама завжди була поряд і не хотіла, щоб донька кудись їхала.
— Маєш зарплату, я — пенсію, — розмірковувала мама. — У нас — город, корівка. Якось проживемо. Не залишай мене саму, бо самопочуття в мене кепське. Ти знаєш…
— Ну що ти, мамусю, — лестилася доня. — Ти ще в мене — молодчина! А я так хочу кудись поїхати…
— Як знаєш, — здалася матір. — Але я не раджу. Що тобі там треба? У нас все є. Скоро й заміж, може, вискочиш.
— Ану ж, мамо, я там собі якогось принца знайду?
Мама лише хитала їй у слід. Катя згадувала ту мить і раптом потекли сльози. Вона була повна суму і туги за домом, за мамою. В ту ніч їй приснилась мама. Стояла біля криниці й дивилась на неї. Катя вирішила, що мама таки важливіша. Декілька днів налагоджувала справи, а подруга все наголошувала, щоб та їхала вже. Катя поїхала, але по дорозі дізналась, що мами не стало декілька годин до її приїзду.
Катіна дорога була в сльозах. Це та дорога, якою ходять усі — бідні, багаті, бізнесмени й прибиральники — усі. Без винятку. Дівчина й не хотіла вже туди їхати, але було пізно.
Чого до мами дорога така важка? Подивіться на своїх матерів. Що вони роблять, як говорять, з чого сміються і з чого плачуть. Притуліться до них, привезіть онуків, вони почнуть цвісти.
Коли є мама, то й дорога до неї найкраща, бо в кінці її чекає той світлий добрий силует, готовий до міцних обіймів. Подаруйте їм невеликий подарунок за те, що вони витратили на вас життя. Приїдьте до них.