Забрала в мене сестричку, дуже кричала на мене, що я не догледіла малечу, це моя провина, що так сталося.

Все життя з особливою прискіпливістю я слідкувала за своєю меншою сестричкою. Коли вона появилась, мені вже було десять років. Я гарно навчалась в школі, завжди підтримувала порядок не тільки у своїй кімнаті, а й в цілому домі. Мої батьки постійно всім ставили мене в приклад. Коли з’явилась Миланка, я часто дивилась за нею, поки мама готує їсти, або вийде в магазин, по продукти. Мені подобалось гратися з сестричкою. Ми легко знаходили спільну мову.

Якось, коли малечі стукнуло трішки більш як два роки, мама попросила мене посидіти з нею, поки вона з’їздить до лікаря. Це година, максимум півтори. Звичайно, я погодилась. Миланка вже добряче бігала, хапала зі столу все, до чого дотягнеться. Сьогодні я навіть навчила її правильно тримати ручку, та вирізати по лінії. Сестричка росла дуже здібною.

Читайте також В результаті син залишився зі мною. Колишня дружина довго грозилась що доб’ється опікунства, все зробить, щоб моє життя стало пеклом.

Перед тим як піти, мама напекла нам пиріжків, дістала деко з духовки, поставила на столі, щоб пиріжки вихололи. Миланка бігала навкруги столу, але до дека не лізла. Я пояснила, що там гаряче, якщо торкнеться, то буде вава.

Міла повторила “вава, ай-ай”, намагалась не підходити близько. Після забігу по квартирі, вона попросила попити води. Ми знову повернулись на кухню, поки я потягнулась по стакан, сестричка намагалась вилізти на стілець.

Підняла руку, щоб вхопитись за стіл, та вхопилась за гаряче деко. Відразу почала сильно плакати. Пальчики почервоніли. З Мілою на руках я побігла в кімнату батьків до аптечки. Вхопила пантенол, помазала ручку, де був опік, сиділа дмухала. Міла плакала, я плакала. В сльозах подзвонила мамі. Вона прибігла додому через десять хвилин.

Забрала в мене сестричку, дуже кричала на мене, що я не догледіла малечу, це моя провина, що так сталося. Я й так це знала. Корила й корю себе дотепер. Коли мама заспокоїла Миланку, підійшла до мене, сказала, що я не винна. Дітки вони такі, прудкі, з ока спустити не можна… Та мені на все життя запам’ятались її перші слова, що це я винна. Миланка вже підросла, а на руках так й залишились тоненькі полосочки рубців від опіків. Стільки часу минуло, а я досі чую мамині слова в голові, що у всьому винна я.