З дитинства я сприймала важку роботу на дачі як неминучу кару. Від неї не можна було втекти. Кожного року одне і те саме: копай, збирай, перекопуй і так по колу. Але достукатися до розуму своїх батьків я не могла. Навіть коли зі здоров’ям у них стало зовсім погано, вони вперто їхали на дачу, виконувати трудову повинність, у мене вибору звичайно уже не залишалося, я їхала з ними.
Але потім ситуація різко ускладнилася. Я вчилася в інституті, почала зустрічатися з хлопцем, незабаром ми одружилися. Коли ми ще зустрічалися, мій хлопець став допомагати мені і батькам на дачі. І дуже швидко прийшов в жах від цього заняття. Йому було дивно і незрозуміло, працювати безкоштовно, тим більше так, як ото ми, він не звик і я його чудово розумію.
І ось, перед весіллям, поговоривши зі своїм нареченим, я випросила у батьків «весільний подарунок» – дачу. У перший же рік нашого спільного життя чоловік зробив мені подарунок, остаточно вирішивши дачне питання. Частину ділянки він заасфальтував, а більшу частину – засіяв травою і посадив кілька дерев.
Батькам це все звичайно було не довподоби, як же так, без картоплі? Без зелені і помідорів? Що взимку будете робити? А нічого. В магазинах все є. Зате дача тепер – місце, куди я їжджу з задоволенням. Просто відпочити. Поступово це почало доходити і до батьків. Тепер у нас на нашій дачі – райський куточок: квіти, альтанка, шашлики. Жаль тільки, що батьки лише зараз зможуть цим насолодитися, а могли б це робити вже багато років!