Доньку я ростила і виховувала сама, батько її рідний лише іноді копійчину підкидав. Але нічого, я справилася. Донька ні в чому не потребувала, завжди старалась одягати її найкраще серед однолітків, на столі було все, що вона бажала. Звичайно, на довгі роки я забула про себе. Працювала на двох роботах, про своє особисте життя я й думати забула.
І ось донька виросла, я пішла з однієї роботи, бо дуже вже втомилася. Але життя – не дешеве задоволення, грошей постійно не вистачає. Моїй дочці зараз вже 22 роки, вона студентка. Я вважаю, що досить їй на моїй шиї сидіти. Пора уже на роботу іти працювати і мені фінансово допомагати. А вона вже два роки на стаціонарі повчилася, цього цілком вистачає для старту.
Мама моя, так взагалі перестала зі мною спілкуватися, бо я, мовляв, погана матір. Нічого собі, погана! Мама онучці з кожної пенсії гроші дає. А мені – ні копійки. І де тут справедливість? Інші діти, то ще зі школи підробляли, потім професії здобули, працювали, жили окремо, машини купили, а вже потім до вишів по вступали.
А у нас діти звикли за рахунок батьків жити. У мене зараз мужчина з’явився, і я б хотіла його у свою квартиру згодом привести. Зрозуміло, що дочка має окремо вже на той час від мене жити, зняти собі квартиру. І, подобається їй це, чи ні – а так правильно і я свою точку зору буду відстоювати до кінця.