Історії

Та Оля заспокоїлася, бо вона і її чоловік твердо вирішили, що будуть писати відмову від цієї дитини.

Оля зовсім не повірила у новину про те, що у неї  хвора дитина.

Тим паче, що вона така красуня, молода і дуже успішна жінка. У її голові було безліч питань на які вона так і не отримала відповідь.

– Проблеми з опорно-руховим апаратом, – намагалися пояснити лікарі. – З віком можуть розвиватися наступні проблеми:: порушення мовлення, погана концентрація уваги. А ще – проблеми з серцем, щодо плями на щоці – то її згодом можна буде спробувати видалити, а ось…

Оля далі не могла слухати цих слів, вона дуже нервувала та постійно плакала. Тільки розмова з чоловіком її зцілила.

Сусідка з палати жінки також вирішила підтримати і сказала:

– Я сама медсестра, і тому, повір на слово, нічого катастрофічного там немає. Варто вже розпочати лікування і все буде добре.

Та Оля заспокоїлася, бо вона і її чоловік твердо вирішили, що будуть писати відмову від цієї дитини.

Читайте також  ЇЇ серце розривалося від вибору, та розум чітко прокручував слова: «Хто зрадив раз – той зрадить вдруге». В Італії на неї чекав Андреа, який готовий з неба зірку дістати, аби Світлана була щасливою.

– Почнемо подорожувати. Так ми відпочинемо та розвіємося – вмовляв її чоловік. – Мине декілька років і заведемо здорову дитинку, а ця нам навіщо?

– То, може, усім скажемо, що дитина  не жива? – мовила Оля. – Аби нас ніхто не зміг осудити.

– Розумничка, – Юрій огорнув обіймами. – Ти просто в мене найкраща!

Тому, вони написали відмову від своєї дитини, а Оля почала телефонувати усім своїм рідним, аби розповісти про те, що немає ї дитятка ще в лікарні.

Подружжя поїхало до країн Азії, аби точно забувати про ці події і більше ніколи не згадувати про них.

Та чомусь не було більше дітей у пари, хоч вони і старалися, витрачали чимало грошей на лікування, але лікарі казали, що чоловік і жінка абсолютно здорові.

З кожним роком почуття згасали, а чоловік почав затримуватися на роботі та частіше їздити у відрядження. Було зрозуміло, що він зраджував Олі.

– Велике горе, – розповідала Оля Наді, своїй подрузі. – Нехай робить, що він собі задумав, адже мені вийшло відсудити у нього дві кав’ярні, які ми відкрили разом. Та й на побачення я зовсім скоро піду з доволі можновладним чоловіком.

Минув рік, а Оля вже наречена підполковника міліції, та шлюб протривав два роки. Згодом одружилася з директор ринку, потім з начальником відділу з ОДА. Вона так перемикалася з чоловіка на чоловіка, аби ніколи не згадувати та не думати про те, що виїдало її душу. Здається, є все, та щастя нема.

– Мені так хочеться мати свою дитину! Моя однокласниця вже 5 дитину має, всі мають хоча б по одній, дві дитини у сім’ї, у тебе є донечка, а я що? — жалілася Оля подрузі.

Від того дня минуло 30 років. Ольга Іванівна виходила із найдорожчого салону в місті, адже вона постійно дбала про те, аби ніхто не помітив її сивину на скронях. Сама ж вона прямувала до пенсійного фонду.

– Вирішила пенсію оформити, – сказала вона людині, яку зустріла там. – Підкажіть, будь ласка, які документи мені потрібно зібрати, або куди зайти?

– Зачекайте хвилинку, – відповіла їй співробітниця установи. – Зараз вас проконсультують.

На той момент абсолютно всі були зайняті, тому Ольгу Іванівну вирішив прийняти начальник установи.

– Мої вітання! Заходьте, будь ласка, – почула жінка від молодого чоловіка.

Жінка відразу відчула струмінь току, який бігав її тілом, тому ледве тримала себе в руках. На обличчі в чоловіка вона побачила пляму, про яку говорили лікарі після її пологів. Вона розуміла, що це був її син, від якого вона сама ж і відмовилася.

Після, Ольга Іванівна вирішила перевірити усю інформацію про цього хлопця, разом і дала запит на розшук своєї дитини. Під’єднала до цієї справи усіх своїх знайомих.

Минуло всього два тижні і на її руках лежали усі необхідні підтвердження.

– Це мій син, – стривожено вона кричала, коли намотувала кола по своєму розкішному двоповерховому будинку – Я точно його поверну до себе, адже він мій! Тим паче, що його теперішні батьки взагалі не багаті! Я маю гроші і вплив, тому він точно захоче повернутися до мене.

Вона поспішки накинула на себе дуже дорогу шубу, сіла в розкішний автомобіль та полетіла до дому, де виріс її син.

Історія була такою: Сергій Петрович і Людмила Олександрівна жили у подружжі 15 років, а дітей своїх мати не могли, тому вирішили всиновити дитину. Працівники будинку дитини порадили взяти їм цього хлопчика, тому вони погодилися.

– Ми робили усе можливе та докладали максимум зусиль, аби наш синочок одужав, — розповідала пані Людмила.- Тому, про його хворобливе може нагадувати хіба що, тільки плямка на обличчі. Ми її не видаляли, бо син не хотів, аби у нього був шрам на обличчі. Коли синочок був повністю здоровенький, то у сім’ї сталося диво — я появилась донечка, а поті ще й син. Так, власне, чому ви до нас приїхали?

Як тільки Ольга почала вимагати того, аби її біологічний син миттєво переїхав жити до неї, бо це її син, то хлопець якраз увірвався до порогу і закричав:

– Шановна, тепер затямте раз і на все життя — ось моя рідна мама, тато і мої братик з сестричкою! Ви, краще забудьте дорогу до цього дому! Навіщо вам така дитина? Успіхів Вам!