Моїй доньці вже тридцять років й вона нещодавно розлучилася. Я просила її спершу добре подумати, оскільки вона ще й виховує двох дітей. Однак моя Олеся дуже вперта, тому на її рішення я вплинути взагалі не змогла. Заробляє вона непогані гроші, працює на престижній фірмі, тому фінансово донька точно потягне, однак як поєднувати кар’єру і виховання двох синів? Батько потрібен хлопцям, правда, Олеся просто неприступна, а ще нещодавно мені заявила, що я повинна сидіти з онуками. Я, звичайно, завжди допоможу своїй доньці, але хлопцям 4 і 5 років, а мені 63. Вони дуже активні і я просто фізично не можу за ними встежити. Мене ще й онуки взагалі не слухаються —…

Нещодавно моєму батькові виповнилося 70 років, то ж ми святкували цей ювілей. За столом вся рідня напала на мене й розпочали говорити на тему, яка для мене є дуже неприємною. Це моя особиста справа, яка їх взагалі не стосується. Однак родичі чомусь вирішили, що мають право пхати свого носа в чужі справи. Постійно мені щось радять та повчають. А бентежить їх те, що я розлучився з дружиною минулого року й залишив їй з сином свою квартиру. Придбали ми її в шлюбі за кошти, зароблені мною. Квартира простора, трикімнатна, ідеально облаштована. Після розлучення я одразу переїхав до батьків, а квартиру залишив синові. Це було моє особисте рішення і не розумію, чому…

Зала ресторану ледь вмістила гостей Ілони та Олександра. Весілля співало й танцювало, лунали тости, вигуки «Гірко!». Мар’яна, мама жениха, у гарній, бузкового кольору сукні, всміхалася, а на душі було так важко, що просто несила стримати сльози. — Не пара Ілона нашому синові, не буде в них пуття. Ось побачиш, чує моє серце, — прошепотіла на вухо чоловікові. — Не клич біди, сама прийде, — пожартував Сергій. Живіт нареченої важко було приховати, та вона не соромилася спустошувати келихи з шампанським. — Хай потерпить синуля, не кожного дня мама заміж виходить, — відповіла на зауваження Сашка. Та за три місяці народилася донька. Саме в день народження Олександра. Він був присутній на пологах. Наступного дня на радощах подарував дружині…

Валентина і Андрій – однокласники. Він – відмінник навчання, вона перебивалася з трійок на четвірки. Зате вродою Валю Бог не обідив. Тож залицяльників не бракувало. Але ні з ким чомусь довго не дружила. Все поглядала в бік Андрія, який на неї не звертав уваги. Закінчивши школу, юнак вступив на історичний факультет університету і успішно його закінчив. На запрошення директора рідної школи повернувся з червоним дипломом додому і викладав історію. Діти від молодого вчителя були в захваті. Історія стала для багатьох улюбленим предметом.У вихідні та під час канікул Андрій Петрович ходив і їздив з вихованцями на екскурсії по історичних місцях району та країни. Одного разу в потязі Львів- Одеса й зустрівся…

Жив-був колись у нас такий собі чолов’яга з незвичним прізвищем Чуча. По імені його ніхто не називав, бо мало хто й знав: Чуча то й Чуча. Тим більше, що і сам він рекомендувався саме так: «Чуча, кримський татарин, професор колодязьної справи». Дійсно, головним його заняттям було копання колодязів по селах. Як подейкували молодиці, Чуча заробляв «самашєдші гроші» (як на той час), тож другою його важливою справою було ті гроші пропивати. Якщо бути точним, він пропивав не зароблені гроші, а постійно відробляв уже пропиті. Працюючи «від снігу до снігу», він рідко ночував вдома, оскільки падав будь-де, як тільки хміль долав його. Прочумавшись, вставав і йшов на пошуки похмелки. Якось дружина, запідозривши,…

ІРИНА на літні канікули приїхала з Одеси до бабусі в село. ЇЇ тут майже всі люди знали, а подруги — ровесниці дуже любили. Вона навчала їх робити манікюр, зачіски, фарбувати волосся. Вона могла годинами обговорювати останні новинки моди, кулінарні рецепти й чергову поп-зірку. Лише про кохання вирішила довіритися комусь старшому. Тож коли сусідка тітка Олена лущила кукурудзу, сидячи на стільці біля хати, підійшла до неї, щиро усміхаючись, промовила: «А чи змогли б ви мені допомогти розібратися з проблемами, відповісти на запитання?». Олена запропонувала присісти поруч і сказала: «Я можу допомогти порадою, але ти повинна бути обережною, остаточне рішення все одно маєш прийняти самостійно. До того ж, тобі неодмінно слід розібратися…

Моєю супутницею виявилась жінка років п’ятдесяти, з трохи зів’ялим обличчям. Втиснувшись на сидіння поруч зі мною, вона розстібнула ґудзики пальта на грудях, із пазухи вигулькнуло маленьке собача — чорне-чорне, з підпалинами навкруг ротика і великими, як для такої малечі, теж чорнющими очицями, які ніби повилазили з орбіт і приліпились на собачому лобику. Жінка ніжно, навіть пристрасно , пригорнула до себе це створіння, яке облизувало червоненьким язичком її щоки . Щось ворухнулось у моїй пам’яті, наче я десь уже бачив щось подібне, і пригадав, що таких собачок називають, здається, «японочками». —Дезя моя, Дезонька, — пестила жінка тваринку. «Дезя!» — спалахнуло в пам’яті, І пригадалася давня історія. …Познайомився я з нею, ремонтуючи…

А почалося все з того, що мене кинув хлопець. Першого січня, коли ми разом з друзями веселилися, зізнався, що покохав іншу. Щоб не дуже мене «травмувати», дочекався свята: у компанії, мовляв, легше переживу новину… Турботливий! Після того я довго боялася зав’язувати нові стосунки. Подруга порадила для початку обзавестися віртуальним хлопцем. Я погодилася. Познайомилася і більше року листувалася з одним чоловіком у чаті. Це спілкування в Інтернеті стало для мене розрадою. Я по-іншому почала дивитися на стосунки між чоловіком та жінкою, чимало речей стали мені зрозумілими. Напередодні Нового року він запропонував мені з віртуальних зустрічей перейти в реальність. Я погодилася і він замовив столик. Ввечері 31 грудня у новій романтичній сукні…

ОСТАННІМ рейсом повертаюсь з відрядження. Біля мене єдине в салоні вільне місце. «От пощастило», – подумала, зручно вмостившись. Аж ось на одній із зупинок автобус зупиняється , заходить чорнява жінка років 55-ти. — У вас десяте місце,- повідомив їй водій. — Ой, ледве встигла,- полегшено зітхнувши, промовила моя супутниця. — Куди так поспішаєте?- цікавлюсь. — Та додому, а в Одесі працюю швачкою. Змушена їздити, бо вдома за ту ж роботу копійки отримувала. Чоловік захворів, потрібні гроші на лікування. Ще й у сина проблеми. Ох і проблеми… — Теж занедужав? — Дякувати Богу, здоровий. Інша біда- дружина з трьома хлоп’ятами кинула й десь повіялася з коханцем. — От-та- кої!- тільки й…

— ВЕЧІР. Їду на виклик. Сідає в салон жінка років п’ятдесяти п’яти з червоним, запухлим від сліз обличчям. — Куди вирушаємо, дівчино? — Не знаю.Поїхали…- схлипує й витирає сльози. — Куди саме? — Мені байдуже…тепер… все одно… — Зате мені – ні! Я- на роботі. Скажіть, будь ласка, куди їхати або виходьте. — В Подільськ. — О, це інша справа, а то «мені байдуже», «мені все одно». Чого ви плачете? У вас горе? Може, допомога якась потрібна? — А-а-а, чим ви мені допоможете…Сама, мабуть, винна, – каже й заливається слізьми. — Поділіться, легше стане. — Ой, якби ж! Чоловік мене зрадив і кинув,- і знову голосить. — То, може, це…